Михайло Коцюбинський (1864-1913) icon

Михайло Коцюбинський (1864-1913)




Скачати 192,23 Kb.
НазваМихайло Коцюбинський (1864-1913)
Дата конвертації02.05.2013
Розмір192,23 Kb.
ТипДокументи
джерело

Михайло Коцюбинський (1864-1913)

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864-1913) письменник, перекладач, громадський діяч

Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу. Знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, кримська, циганська


1. "Під змінливим промінням щастя він проспівав хвалу життю..."

Михайла Михайловича Коцюбинського сучасники часто називали сонцепоклонником. ^ Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Знайомство з його творчістю наочно підтверджує надзвичайно тонку й точну цю характеристику. Висока художність, вражаюче багатство, світла простота думки й справді мовби пронизують читача життєдайним сонячним промінням, звеличуючи й наснажуючи для добра і творення. Його творчість непомітно, але неминуче допомагала людині ставати людиною. Можливо, саме це й мав на увазі, узагальнюючи його значення як митця, М. Горький, коли писав: «...У ньому кипить органічна гидливість до поганого. В нього тонко розвинена естетична чуйність до доброго, він любить добро любов'ю художника, вірить в його переможну силу, і в ньому живе почуття громадянина, якому глибоко і всебічно зрозуміле культурне значення, історична вартість добра». Яких би тем не торкався мудрий і вимогливий письменник, вони набирали особливого, неповторного звучання правди і краси, що, зрештою, означатиме кінцеве торжество життя. Саме любов до нього і спонукала шукати надійних шляхів до кращих, вільніших і радісніших його проявів.

Сучасники М. Коцюбинського з дивовижною одностайністю відзначали рідкісний збіг між вишуканою досконалістю й красою творів та особистістю автора. Мовби ілюструючи те твердження, М. Лозинський писав: «Щодалі знайомство з ним відкривало нові грані його творів, людина й великий дух доповнювались взаємно і зливалися в чудову гармонію».

«Він був один із тих незвичайних людей, що при першій же зустрічі з ними викликають милостиве почуття задоволення: саме цю людину ти давно чекав, саме для неї у тебе є якісь особливі думки!» — згадував про М. Коцюбинського М. Горький. Безсумнівно, так сприйматися може тільки людина, яку попри всі її достоїнства було наділено головним природним даром — любов'ю до людей.

Митець за покликанням, М. Коцюбинський мріяв створити літопис добра. Він писав: «Яка сила життя! Ми звикли до нього і не помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як всюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас. Ми повинні усміхатися світові дружньо».


Народився Михайло Михайлович Коцюбинський 17 вересня 1864 року у Вінниці в сім'ї дрібного службовця. Вихованням хлопця в основному займалася мати, «добра, надзвичайно любляча, здатна на самопожертву...». Саме завдяки її старанням хлопець мав можливість долучитися до зразків високого мистецтва ще з юних літ. Вона допомагала йому сформувати добрий естетичний смак, прищеплювала «нахил до всього гарного та любов і розуміння природи». Ази освіти Михайло осягав удома.

З 1875 року навчався у Барській початковій школі, а в наступні п'ять років — у Шаргородському духовному училищі. Як згадував один із його ровесників, «Михайло Коцюбинський був тоді повновидий, невисокого зросту хлопчик, з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурний і чисто вдягнений. Вчився він добре, був дуже уважний і старанний. Знав завжди лекції краще за нас усіх, був узагалі зосереджений і серйозний не на свої літа. Учитель ніколи не карав його — не бив лінійкою по руці, не становив навколішки, як це бувало з іншими. До товаришів ставився гарно, до всіх однаково уважно, не розрізняючи з-поміж них ні євреїв, ні руських, ні поляків». Під час навчання у духовному училищі хлопець не обмежується вивченням лише обов'язкової програми. З особливим захопленням він знайомиться з творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Генріха Гейне, Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна. Готується до вступу в університет. Але сувора проза дійсності по-своєму відкоригувала ті мрії. Хвороба матері, втрата роботи батьком, опікування меншими дітьми — все це змусило юнака рано піти на свій хліб. Протягом 1882-1892 рр. М.Коцюбинський вчителює, дає приватні уроки, займається репетиторством для дітей із заможних родин Вінниці та навколишніх сіл. Пізнаючи народне життя, він відкривав і себе. Реалії життя й багата уява спонукали до творчості.

1880-і роки — один із складних періодів у нелегкому житті молодого Михайла Коцюбинського. Ціла валка неприємностей згуртувалась і грізно рушила на нього. Тут і духовний та фізичний занепад хронічно безробітного батька, що скінчився смертю останнього; і сліпота матері; і страшні злидні родини, коли доводилось налатувати латку на латці, зв’язувати мотуззям черевики; і розбиті здавна плекані мрії про навчання та зв’язану з ним корисну для народу роботу; і важка щоденна біганина з ранку до ночі з лекціями

18 лютого 1886 року він виїхав з Вінниці у село Михайлівка Ямпільського повіту. Познайомився з попівною ^ Марія Міхнєвич. Палко агітував Михайло Михайлович Марію Міхнєвич вирватись із свого попівського оточення (вона покинула батька і переїхала до Вінниці де вчилась кравецтва в одній з майстерень), йти шляхом, який, згідно з народницькими поглядами, був найкращим для емансипації молодої жінки. Це було 1886 року. Наступного року у взаєминах Коцюбин­ського з Марією Федорівною наступило явне охолодження. Він познайомився і зблизився з її молодшою сестрою Таїсією. Характерно, що у його взаєминах з Таїсією Федорівною вже не було ніякого намагання привернути її до народницької програми.

У 1890 році у львівському часописі «Дзвінок» друкується його вірш «Наша хатка». А невдовзі побачили світ оповідання «Харитя», «Ялинка», що виразно свідчили про непересічний талант молодого автора. З 1892 року, за рекомендацією відомого бібліографа М. Комарова, М. Коцюбинський працює в експедиції, яка боролася з виноградною хворобою по селах Бессарабії. Серед робітників філоксерних загонів було чимало українських студентів з Київського, Харківського, Одеського університетів. Тут письменник близько знайомиться з членами підпільного товариства «Братство тарасівців», що створювалося з палким бажанням відстоювати право самобутності української нації «скрізь, де тільки можливо». Глибокі враження від життя молдаван, а пізніше — і кримських татар лягли в основу оповідань «Для загального добра», «На камені» та інших.

У 1892—1896 Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду — філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною».

Потім письменник працював у Криму, який запалював творчу уяву чутливого до екзотики Коцюбинського.

У грудні 1894 р. на з’їзді «Громади» у Києві М.Коцюбинський знайомиться з колишньою вихованкою природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів Вірою Устимівною Дейшою. Віра Дейша була передовою жінкою свого часу. Вона підтримувала цікаві знайомства, брала участь у нелегальних гуртках революційно-настроєної студентської молоді. З першої ж зустрічі він захоплюється цією непересічною особистістю юної дівчини. Взаємне всебічне порозуміння, повне єднання духовних інтересів — ось якими були роки кохання Михайла і Віри. Коцюбинський заохочує свою кохану дружину до активної громадської діяльності, до співробітництва в журналах, щиро радіє з її перших успіхів.

Вінчання їх відбулося 24 січня 1896 року у Вінницькому Преображенському соборі.

Згодом (у 1898 році) Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, прикипівши душею до цього придеснянського куточка. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии».

В Чернігові виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина.

У 1903 році як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії він побував у Полтаві на відкритті пам'ятника І. Котляревському. Зустрічі з відомими діячами української культури справили на нього надзвичайне враження.

Згодом Коцюбинський почав мандрувати. Він об'їздив майже всю Європу. відвідує Австрію, Німеччину, Італію, Швейцарію. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися. Після повернення він багато працює.

Період 1903 і 1905 рр. відзначений дослідниками як час безпрецедентного спаду у творчій активності М.Коцюбинського. Негативно відбилися на літературній праці і особисті негаразди. На той час у стосунках Коцюбинського з дружиною Вірою, матір’ю чотирьох його дітей, по шести роках спільного життя сталася криза, зумовлена як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми обставинами. Михайло Могилянський, котрий знав подружжя Коцюбинських від перших років шлюбу, писав: «чудесная девушка» (Віра Коцюбинська) поволі злиняла, для чого було досить причин в умовах життя глухої провінції, невсипущої праці, великої сім’ї, хвороби чоловіка, в значній мірі її засмоктувала стихія «обивательства»: злиняло й почуття Михайла Михайловича». А ось як про це пише донька Ірина: «Весь тягар побутових прикростей падав на мамині плечі. Працювала зверх сил не тільки на службі, а й вдома. Уміла сполучати літературну працю як секретар, коректор і критик творів чоловіка з самою буденною чорною роботою в господарстві…»

Письменник шукав психологічного комфорту поза шлюбом. 1904 року в життя Михайла Михайловича увійшла ^ Олександра Аплаксіна ) (1880—1973) (Коцюбинському 38, а вона на 16 років молодша), молода співробітниця чернігівського статистичного бюро, — і далі почалася «драма трьох». 1908 року Коцюбинський мав намір назавжди податися з Олександрою на Кубань. Просив знайомого підшукати там роботу, але той несподівано помер. А головне — Віра Устимівна просила зберегти сім’юВ серпні 1908 року дружина Коцюбинського Віра Устинівна, прочитала листа Аплаксіної до свого чоловіка. Віра Устинівна доклала усіх сил, щоб вирвати у письменника обіцянку не кидати родину. З цим листом вона прийшла і до Аплаксіних: просила матір та сестру вплинути на Шуру. Скаржилася, погрожувала, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства.

Конфлікт почуття і обов’язку став для М.Коцюбинського — як і для кожного, хто перебував на гострих кутах цього «трикутника», — нелегким випробуванням. О.Аплаксіна пережила письменника на кілька десятків років, але так і залишилась до кінця життя самотньою.(осліпла)

І хоча письменник й обіцяв дружині порвати з О.Аплаксіною, проте цього не сталося. Почуття М.Коцюбинського до Олександри взяло гору, й вони відновили побачення. Так тривало чотири роки — до останньої хвороби Михайла Коцюбинського, під час якої він і Олександра вже не бачилися. Прикутий до ліжка письменник плекав надію на зустріч зі своєю коханою Олександрою по швидкому одужанні, але цим планам не судилося здійснитися.

25 квітня 1913 року полум'яне серце неповторного майстра слова перестало битися. Поховано Михайла Михайловича Коцюбинського на Болдиній горі в Чернігові.

Смерть Коцюбинського стала важким морально-психологічним випробуванням для Олександри Аплаксіної... Серед тих, хто проводжав письменника в останню дорогу, була і вона, його Шурочка. Випав ясний квітневий день, цвіли яблуні. Вона трималась осторонь його рідних і близьких. Проте принесла віночок із цвіту яблуні і попросила приятельку покласти його біля чола коханого. Коли він помер, їй було лише 32 роки, але більше нікого вона не кохала.

^ У літературі М. М. Коцюбинський дебютував віршем «Наша хатка», але першими звернули на себе увагу його оповідання про. дітей та для дітей — «Харитя», «Ялинка», «Маленький гріш­ник», повість «На віру». Коцюбинський стояв на шляху мистець­ких пошуків, розширення жанрово-тематичної системи та ідейно-художніх розв'язок. Це помітно у творах кримсько-молдавської тематичної групи («На камені», «В путах шайтана», «Для за­гального добра», «Під мінаретами»). Від захоплення етнографіз­мом, через поглиблене психологічне трактування образів («Цвіт яблуні») і художньо-психологічний аналіз («Intermezzo»), він приходить до неоромантизму в «Тінях забутих предків» і потуж­ної стильової течії — імпресіонізму.

Перу М. Коцюбинського належать довершені, філігранно опрацьовані твори, що складають національну класику й збагачу­ють світову літературу: «Fata morgana», «Тіні забутих предків», «Він іде», «Сміх», «Подарунок на іменини» та інші.

Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання “Лялечка” (1901). У “Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” (1895) і “Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.

Новела “Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела.

У 1906 — 1912 рр. крім другої частини “Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели “Сміх”, “Він іде” (1906), “Невідомий”, “Intermezzo”, “В дорозі” (1907), “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” (1908), “Дебют” (1909), “Сон”, “Лист” (1911), “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, образки-етюди “Хвала життю!”, “На острові” (1912), а також повість “Тіні забутих предків” (1911).

Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

^ 2. Зв'язок творчості М.Коцюбинського для дітей з його педагогічною діяльністю.

Він був вдумливим педагогом. Коцюбинський виступав проти грубого поводження з дітьми, зокрема фізичних методів покарання, прищеплював учням глибоку пошану до знань і науки. Водночас він проводив культурно-освітню роботу серед селян. У 1891 р. Коцюбинський склав іспит на народного учителя і виїхав у с. Лопатинці на Вінниччині. Як послідовник ідей кращих російських педагогів — М. І. Пирогова, К. Д- Ушинського, В. І. Водовозова, В. Я. Стоюніна — він будував свої уроки не на примусові і сліпому підкоренні дітей авторитету дорослих, а пробуджував у них інтерес до знань, був для них вихователем і старшим товаришем. За свідченням колишніх учнів, Коцюбинський умів тактовно підійти до дітей, не примушував їх «зубрити», працював з ними систематично, чергуючи працю з розвагою. Навчаючи дітей російською мовою, Коцюбинський разом з тим прищеплював їм любов і до української мови.

У циклі статей під назвою «Світло й тіні російського життя», вміщених у газеті «Волынь» (1897), Коцюбинський дав критику педагогічної освіти в Росії, тогочасної системи підготовки учителів

Для вчителів, на думку Коцюбинського, вічним повинно бути прагнення до самоосвіти. У зв'язку з тим він дав глибокий аналіз бібліотечних фондів, в яких здебільшого налічувалась мізерна кількість книг. За таких умов важко було займатись самоосвітою. Коцюбинський наводив разючі приклади грубого, бездушного ставлення вчителів та інспекторів до учнів, засуджував фізичні покарання і схоластичне навчання.

Питання освіти і виховання дітей та молоді піднімаються і в художніх творах Коцюбинського: «Андрій Соловейко, або вченіє світ, а невченіє тьма», «Ціпов'яз», «Лялечка», «Раіа Могдапа» та інших. Герой раннього оповідання Андрій Соловейко, ставши вчителем, вирішив усе своє життя і вміння присвятити знедоленим людям: «Всю свою любов, яка єсть у моєму серці, весь свій розум, що єсть у моїй голові, все те я віддам бідним замученим сільським дітям і їх темним батькам і мамам». Ці слова звучать, як клятва, як програма праці в ім'я любимої професії. Повернувшись у рідне село Босівку молодий учитель» — колишній злодій, який під впливом освіти перевиховався,— закликає односельчан посилати своїх дітей до школи та й самим учитися: «Брати мої! Батьки мої! Віддайте дітей своїх вчитися... легше буде жити на світі, як освітитесь світлом науки».

Праця М. Коцюбинського в галузі української дитячої літератури пов'язана з його педагогічною діяльністю, вона є свідченням глибокої зацікавленості письменника проблемами виховання дітей засобами художнього слова. Як і російські та українські революціонери-демократи, він вважав дитячу літературу «підручником життя», одним з найважливіших засобів виховання. Тому з такою вимогливістю ставився до діяльності дитячого письменника як до «своєрідного покликання». Навіть свої казки Коцюбинський не наважувався опублікувати за життя, вважаючи їх недосконалими. Стан розвитку дитячої літератури викликав у нього занепокоєння. Він висловлює конструктивні пропозиції щодо розширення кола дитячого читання за рахунок творів російських письменників. «

3. «^ Казки» - збірка коротких повчальних оповідань та казок

(«Про двох цапків», «Дві кізочки», «Десять робітників», «Івасик та Тарасик»).

М. Коцюбинський вперше виступив у літературі як дитячий письменник, надрукувавши в журналі ,«Дзвінок» (1890) вірш «Наша хатка», хоч почав писати значно раніше.

Морально-етичні норми поведінки подав Михайло Коцюбинський у своїх казках-мініатюрах для найменшого читача.

Для дітей молодшого віку Коцюбинський написав казочки, що деколи за формою нагадують короткі, лаконічні оповідання-мініатюри, в яких основна увага зосереджена не на, описах і характеристиках, а на розвиткові сюжету, що має повчальний характер. Уникаючи моралізаторства, він змальовує картини й образи, близькі до дитячих уявлень, спонукає малих читачів самим робити потрібні висновки. Тексти казок розраховані на органічний зв'язок з ілюстраціями. Подібними повчальними творами з певним педагогічним спрямуванням збагатили дитячу літературу К. Д. Ушинський і Л. М, Толстой.

Казки М. Коцюбинського «Про двох цапків» та «Дві_ кізочки» виховують у дітей почуття дружби, засуджують нерозсудливу впертість. Двом цапкам потрібно перейти через мїсток-кладку. Кладка вузенька, перейти може лише один. Але кожен з них не бажає поступитись. Зійшлися цапки і почали битись, поки не попадали обидва в воду. «А дві кізочки — то були розумнішими»— розповідається у другій казці. Вони теж зустрілися на вузькій гірській стежці. З одного боку гора, а з другого — провалля. Кізочки постояли, подумали. Потім одна з них лягла на стежці, притиснулася до гори, а друга обережно переступила через неї. Так вони і розминулися. Казки 'повчають дітей: не слід бути впертими, як цапки, а поступати так, як розумні кізочки. А ще вони навчають почуттю товариськості, взаємодопомоги, тверезого й розумного розв'язання життєвих питань.

Казка «Десять робітників» нагадує народну загадку про п'ять братів-пальців. Вона проста за побудовою, але з елементом, що інтригує читача, а тому особливо зацікавлює дітей. Виявляється, що десять робітників, які допомагають у роботі жінці Одарці — це її пальці. Секрет популярності казки серед дітей у тому, що вони кожний раз при читанні немов би вперше відкривають таємницю працьовитої жінки.

Казка «Івасик і Тарасик» побудована на протиставленні працьовитого Івасика лінивому безтурботному Тарасикові. Лірична мініатюра «Чого ж вони зраділи?» порушує в доступній для дітей формі проблему гуманного ставлення до живих істот, засуджує жорстокість. Данилко піймав рибку, яка б'ється на гачку, а діти кричать і радіють. «І чого ж зраділи? — запитує з сумом автор. — Нерозумний хлопчи'к замордував бідну рибку. Чого ж тут радіти?»

Одним із пер­ших звернувся М. Коцюбинський до жанру наукового художньо-популярного нарису для дітей. Так, його казка «Нюренберзьке яйце» оповідала про винахідника першого годинника Петра Гельє.

^ 4. Оповідання, присвячені дітям: «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник».

Серед ранніх творів Коцюбинського помітне місце посідають оповідання про життя сільських дітей «Харитя» і «Ялинка» . Важко живеться восьмирічній Хариті — героїні однойменного твору. Бідна селянська родина потрапила в безвихідне становище. Помер батько, згодом захворіла мати, і на плечі маленької дівчинки лягли всі турботи по господарству. Коцюбинський милується своєю героїнею, моторною і працьовитою: «Любо було глянути на її дрібненькі запечені на сонці рученята, що жваво бігали від одної роботи до другої. Великі сиві очі з-під довгих чорних вій дивилися пильно й розумію. Смугляве личенько розчервонілося, повні уста розтулилися — вся увага її була звернена на роботу». Про тепле, ніжне ставлення автора до своєї героїні свідчать зменшувально-пестливі слова (смугляве личенько, русява головка), порівняння (Харитя легенько, мов кізка, стрибнула на лаву, ластівкою припадала вона коло недужої), звертання (перепілочко, доню). Найбільше приваблюють письменника в образі малої трудівниці «дрібненькі запечені на сонці рученята», на які йому «любо» дивитися. Ця деталь багато про що говорить. Найперше, що восьмирічна Харитя — працьовита — це від роботи на сонці в неї засмагли руки,— а ще за доладність у праці вона авторові мила.

М. Коцюбинський написав, незважаючи на щасливу кінцівку, драматичне, навіть трагічне за звучанням оповідання. На соціальному тлі він дав психологічний портрет дівчинки з народу, в якому узагальнені найкращі риси дітей трудящих. Розповідь ведеться у такій манері, що викликає глибоке співчуття до долі героїв: «І вдовине жито поспіло, та нема кому його жати і сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабість спутала руки й ноги, прикувала до постелі...». Любов до матері, її слова «Як не зберемо хліба — загинемо з голоду зимою!» — викликають у дівчинки прагнення діяти, вижати самій жито. Але при всьому бажанні бути рішучою і дорослою, вона залишається дитиною. Письменник реалістично відтворює психологію Хариті, яка боїться вночі сама вийти надвір. В її дитячій уяві ще свіжі казкові образи. «Страшно,— думає вона,— вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять із пшениці...»

Центральний епізод оповідання — перебування Хариті в полі, коли найповніше розкривається внутрішній світ дитини, її психологічні особливості, зрештою, ідейне спрямування твору. Майстерність письменника в тому, що він розкриває через барви і звуки стан і почуття людини: «Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, синіло небо биндочкою, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям. Харитя опинилася паче па дні в морі». Описуючи природу, автор передає загубленість і самотність дитини в полі. Вона менша ростом від жита, вгорі їй видно тільки смужку неба. Сприйняття дитиною жита як стін вражає навіть більше, ніж біль порізаного серпом пальця. Багата гама почуттів Хариті, в якій переплітається захоплення красою природи з розгубленістю перед її таємничістю, жахливе відчуття страху бореться з наміром вижати жито, характеризує стан глибокої душевної напруженості дитини. Ридання перед молодицями, які її пожаліли — це вже нервова розрядка. Добрі люди допомогли Хариті та її матері.

«Ялинка» Свято — завжди радість у хаті, але не в бідній. На жаль, головний герой твору Михайла Коцюбинського «Ялинка» Василько саме з такої хати. Але хлопчик мав добру вдачу. Це чудово простежується в його вчинках.

Василько був найстарший у сім'ї Якима. У Святий вечір його непокоїло те, що батько сидів на підлозі, схиливши голову. Хлопчик знав причину — батько нездужав і грошей не було викупити у шевця мамині чоботи. Та ось «щасливий» випадок, здавалося б, врятував становище. Якомусь чоловікові сподобалася ялинка, що росла в їхньому садочку. Він хотів її купити для панських дітей. Коли Василько це почув, у нього на "очі набігли сльози. Адже ялинка була для нього маленькою радістю і втіхою. Він намагався заперечити, але побачив у очах батька невимовний смуток. Як не боляче було Василькові віддавати ялинку, але перемогла любов до батьків і розуміння становища: батько хворий, сім'я бідує

Нужда заставляє Якима продати ялинку, хоча йому шкода зеленого дерева, що звеселяло зимою садок, жаль заплаканого сина. Хлопчик має добре серце. Це виявляється й у ставленні до ялинки як до живої істоти. Коли її рубали, то Василькові здавалося, що вона от-от застогне. Тому він мало не плакав від жалю Образ ялинки відіграє важливу роль у розвитку сюжету. Ялинка — це теж персонаж твору, в якому уособлено красу природи, На фоні чорних, голих дерев і білого снігового простору струнка і весела ялинка маячіла зеленою глицею, наче лісова красуня. Сповнена драматизму картина рубки ялинки: «Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалась несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг». В образі ялинки ніби уособлена жива істота, яка гине від «несподіваного лиха». Василько так її і сприймає. Свіжий пеньок нагадує живу рану, і, щоб не бачити того місця, де перед тим красувалася струнка ялинка, він загортає його снігом.

Сюжет оповідання «Ялинка» напружений, драматичний. Якщо на початку твору такий характер сюжету значною мірою визначається переживаннями Василька за ялинкою, то пізніше — пригодою хлопчика в лісі, його втечею перед вовками, хвилюванням батьків за долю дитини. Василько наче рідний брат Хариті. У нього таке ж ніжне і чуйне серце, з любов'ю і пошаною він ставиться до батьків, розділяє їх турботи. Як і Харитю, його чекають випробування, але значно більші, що можуть закінчитись трагічно. .Ось він везе в місто панові ялинку. Почалася хуртовина, Василько збився з дороги і заблудився в лісі. У дорозі поламались сани. Темно в лісі, виє, свшце завірюха. Страшно зробилося хлопчикові. Дитяча уява малює різні страховища. Здорові дуби видаються йому мерцями, закутаними в білі покривала. До того ж здалеку почулося завивання вовків. Розпрягши коней, кмітливий хлопчик вирішив повернутися додому, однак невдовзі зрозумів, що заблукав, «здорові дуби стояли в лісі, мов страховища, і звідусюди простягали до нього цупкі чорні гілки». У лісі вже зовсім стемніло. Десь недалеко вили вовки. Та удача не зрадила Василькові. Мабуть, через те, що він був сміливий, розумний і мав добре серце. Коцюбинський, на жаль, не розповідає нам, як хлопчик врятувався. Зате він описує радість і гордість батьків за свого сина.

Василько мало не загинув, потрапивши в біду, і тільки завдяки тому, що, хоч злякався, але не розгубився, щасливо врятовується. Треба було мати неабияку мужність, щоб не розгубитися, не втратити надію на порятунок.

В одному з найкращих оповідань Коцюбинського «Маленький грішник», крім глибокого зображення життя і побуту дітей міської бідноти, порушуються проблеми виховання. Дмитрик, восьмирічний хлопчик, живе з матір'ю в душній низенькій хатині, «що по самі вікна влізла в землю». Його мати ходить на поденщину. Згорблена і нужденна, вона змушена цілими днями носити воду. Навіть хвора, працює, щоб заробити на хліб. Мабуть, від того, підкреслює автор, у хлопчика «блідий видочок» і сум в очах. Про убоге життя Дмитрика свідчить і його портрет. На ньому «здорові зашкарублі чоботи», «стара материна юпка з клаптиками вати, що висіли крізь дірки з пошарпаної одежини, довгі рукава теліпались нижче рук, заважали йому. Русяву головку прикриває старенький картузик з одірваним козирком». Хлопчик ходить в недоносках, обірваний, бо на більше не дозволяють материні заробітки.

В Оповіданні «Миленький грішник», як і в інших творах про дітей, Коцюбинській виявив себе тонким і спостережливим художником, майстром психологічної характеристики. Письменник, хоч глибоко співчував знедоленим, не прикрашує свого героя, уникає надмірної чутливості, він просто розкриває поведінку Дмитрика в конкретних життєвих обставинах. Дмитрик — добрий і допитливий хлопчик, в його душі постійно борються протилежні почуття. Дмитрикові жаль хворої неньки, яка лежить у сирій і темній хаті, проте в його дитячому серці смуток довго не затримується. Надворі веселий погожий день — і він забуває про матір, про її наказ сидіти вдома, самі ноги, взуті у великі чоботи, винесли його на вулицю. Дмитрик в душі протестує проти негідних вчинків Гаврилка, але в той же час виконує всі його накази: просить милостиню, курить і навіть краде. Гаврнлко забирає у Дмитрика гроші, які дала йому мати на хліб. Хлопчик знає, що мати за це битиме, але думка купити ножі сильніша за страх: «Дмитрик чує дитячим серцем, що так погано чинити, як вони чинять, але боїться й натякнути про це, бо Гаврилко просвітку не дав би глузуючи». Дмитрик знає, що його місце дома, біля матері, але боїться йти без хліба, «уперше в житті ночує під чужою стріхою, далеко від матері». Внаслідок такого глибокого розкриття настроїв і переживань дитини цей «маленький грішник» виступає перед нами не як злочинець, а як нерозсудлива дитина, позбавлена справжнього виховання. Дмитрика фактично навчають діти, зіпсовані вулицею. Гірка та школа, але іншої нема.

Проте Дмитрика ще не встигло зіпсувати таке оточення. В нього прокидається каяття. Почуття сорому й любов до матері переборюють все, і він прагне виправитись. Кинувши товариство, хлопчик спішить додому, щоб пригорнутись до матері, перепросити її. Та ще по дорозі він дізнається, що мати померла. Страшна звістка приголомшила його. Ця трагічна картина має велике значення для розкриття характеру маленького героя, його тонкої і чутливої душі: «Він усе зрозумів, і страшна безнадійність обняла йому серце.— Матінко моя! — кричить він.— Матінко! — Сльози течуть йому по обличчю, серце маленьке рветься з жалю, а Дмитрик біжить усе далі й нічого не бачить перед собою. Він давно загубив свого картузика, кілька разів падав на слизькій дорозі, поли з рудої юпки, мов крила, мають за ним від прудкого бігу, а він усе біжить далі та голосить».

Глибокі переживання Дмитрика розкривають метафори: «Щось стискає коло серця», «страшна безнадійність обняла йому серце», «серце маленьке рветься з жалю», а також картина безумного бігу, під час якого попадає він під коні. Перебуваючи в лікарні, Дмитрик болісно обдумує свої вчинки, засуджує свою поведінку і задумується над своєю долею. «Що зо мною буде?—турбують думки дитячу голову.— Де я подінусь?.. Хто мене нагодує, хто зодягне мене, каліку непотрібного?.. Знов старцювати?.. Ні, не буду, не хочу й бачити того Гаврилка, що навчив мене руку простягати». Хлопчик приходить до висновку, що добрі люди допоможуть і що він знайде своє місце в житті. І читач вірить, що Дмитрик стане чесною, хорошою людиною.

Коцюбинський відомий і як перекладач ряду творів для дітей, як, наприклад, «Святий вечір» Ф. Достоєвського, «Поворот тата» А. Міцкевича, «Тадейко» Є. Ожешко, «Люди та собаки» М. Вагнера та інших.

Певний вклад зробив М. М. Коцюбинський і в критику дитячої літератури, давши оцінку творам І. Франка і Л. Глібова.



Схожі:

Михайло Коцюбинський (1864-1913) iconУрок з української літератури 10 клас Михайло Коцюбинський. Новела "Intermezzo"
М. Коцюбинського; розвивати вміння логічно висловлювати свої думки, пам`ять, мислення; виховувати в учнів любов до природи рідного...
Михайло Коцюбинський (1864-1913) iconШаргород, Свято-Миколаївський монастир. Шаргород, Свято-Миколаївський монастир
Після закінчення училища Михайло Коцюбинський вступив до Кам’янець-Подільської семінарії
Михайло Коцюбинський (1864-1913) iconПлатон Воронько (1913 -1988)
Плато́н Мики́тович Воронько́ (*18 листопада (1 грудня) 1913, Чернеччина, нині Охтирського району Сумської області — †10 серпня 1988,...
Михайло Коцюбинський (1864-1913) iconМихайло Шатров – журналіст, літератор, історіограф Дніпропетровська
Справжнє ім’я цієї людини – Михайло Олександрович Штейн. Однак в історіографію та культурну історію Дніпропетровська він увійшов...
Михайло Коцюбинський (1864-1913) iconЕлегантний Париж Дати виїздів
Карпати. «Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські...
Михайло Коцюбинський (1864-1913) iconФранція – краса та кохання Дати виїздів
Карпати. «Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські...
Михайло Коцюбинський (1864-1913) iconІнформація про готель назва, адреса та як доїхати громадським транспортом міститься в пам'ятці туриста, яка роздається в автобусі. День 2 Сніданок. Виселення з готелю. 8: 30 переїзд до столиці Австрії Відня
Карпати. «Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські...
Михайло Коцюбинський (1864-1913) iconНаказ №16 Про проведення VІ районного фестивалю художньої творчості «На біс!» у 2012-2013 навчальному році
Михайло-Лукашівської зош: Михайло-Лукашівська зош І-ІІІ ст., Антонівський, Привільненський, Кіровський, Максимівський, Московський...
Михайло Коцюбинський (1864-1913) iconУкраїнський авангард «женці». 1912 — 1913 рр

Михайло Коцюбинський (1864-1913) iconДокументи
1. /АВРЕЛИЙ АВГУСТИН.doc
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©on2.docdat.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи