Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» icon

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.»




Скачати 262.74 Kb.
НазваЛекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.»
Дата конвертації20.10.2012
Розмір262.74 Kb.
ТипЛекція
джерело
1. /__к. лек. 12.doc
2. /__к. лек. 13.doc
3. /__к. лек. 3.doc
4. /__к. лек. 5.rtf
5. /__к. лек. 6.doc
6. /__к. лек. 7.doc
7. /__к. лек. 8.doc
8. /__к. лек.10.doc
9. /__к. лек.11.doc
10. /__к. лек.4.doc
11. /__к.лек. 2.doc
12. /__к.лек.1.doc
13. /__к.лек.9.doc
Лекція №12
Лекція №13 Тема: „Зовнішня політика незалежної України. Мета: Розкрити основні принципи зовнішньої політики Украї­ни. Схарактеризувати
Лекція №3 Тема: Утворення І розвиток ранньофеодальної держави Київська Русь
Лекція №5 Тема: «Українські землі під владою Литви та Польщі (XІV першій пол. XVIІ ст. )»
Лекція №6 Тема: „Утворення Кримського ханства та його експан-сія на українські землі. Виникнення українсь-кого козацтва
Лекція №7 Тема: „Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства
Лекція №8 Тема: „Колоніальна політика російської імперії щодо України у ХVІІ-ХVІІІ ст
Лекція №10 Тема: «Українські землі у другій половині ХІХ ст.»
Лекція №11 Тема: „Українська рср в умовах радянської модернізації (1928-1939 рр.)
Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.»
Лекція №2 Тема: «Східні слов’яни в VІ-Х ст.» Мета: Визначити територію, заняття І суспільні
Лекція №1 Тема: «Вступ. Найдавніша історія України»
Лекція №9 Тема: «Становище українських земель у складі Речі Посполитої у ХVІІІ ст.»


Лекція № 4


Тема: « ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО.»


Мета: 1. Сформувати уявлення про діяльність галицького князя Романа Мстиславовича; пояснити, чому його синам довелося вести тривалу і запеклу боротьбу за батьківську спадщину.

2. Розвивати вміння характеризувати видатних діячів на підставі аналізу та зіставлення різноманітних історичних джерел. удосконалювати вміння користуватися підручником, хрестоматією, атласом тощо.

3. Виховувати почуття патріотизму, інтересу і поваги до історич- ного минулого України.


Структура заняття

І. Організаційний момент.

II. Актуалізація опорних знань і вмінь студентів.

III. Вивчення нового матеріалу.

1. Об'єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства.

2. «Королівство Русі» Данила Галицького

3. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII - першій полов. XIV ст

IV. Підсумки заняття.

V. Домашнє завдання с.90-96


Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. К. С.90-96

2. Лановик Б.Д. Історія України. К. 2003.

3. Воронянський О.В. Історія України. Х. 2008. с. 45-52


Хід заняття

1. Об'єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства.

Наприкінці XII — першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці трипалий час панувала думка, що на її руїнах виник­ло як наступник Київської Русі — Володимиро-Суздальське князівство, а потім - і Московське царство проте видатний український історик М.Грушевсь-кий переконливо довів, що безпосеред-нім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство.

«Київська держава, право, культура, - підкреслював він, - були утвором одної народності, українсько-руської; володимиро-московська — другої, великорусь-кої... Київський період перейшов не у володимирсько-московський, а в галиць-ко-волинський XIII в., потім ли-товсько-польський XIV —XVI вв. Володимиро-московська держава не була ані спадкоєм-ницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені...»

Отже, державницьку традицію Київської Русі перейняло Галицько-Волинське князівство.

Галичина

Галицька земля була першою на українських теренах, її стала на шлях самостійного роз-витку, відокремившись наприкін. XI ст. від Києва. Її економічне та полі-тичне піднесення зумовлювалося надзвичайно вигід­ним розташуванням, важко-доступним для кочових нападників зі степу; наявністю стратегічно важливих торговельних шляхів на Захід, що сприяли збагаченню та проведенню активної закордонної політики; великими покладами солі, значення яких істотно зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря; віддаленістю від Києва, що послаблювало вплив центральної влади.

Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму онукові Ростиславові Володими-ровичу. Літописці засвідчують його в Галичині, а повідомляють про те, що Ростислав перебував у князівстві Тмутаракані, яке стало притулком для князів-вигнанців, тобто тих Рюриковичів, які втратили право на власні вотчини Приазов'я вони не раз вирушали, вер-буючи полонених чи інших чужоземних найманців, на Русь, щоб захопити князівство чи якусь волость. Деякі історики вважають, що Ростислава отруїли греки за намовою київсь-кого князя Ізяслава. Після смерті Ростислава залишились сини - Рюрик, Василько і Воло-дар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини. Перший володар Перемишль-ською землею, другий - Теребовлянською, третій - Звенигородською. Головну увагу брати спрямовували на захист своїх володінь від агресивних сусідів - Польщі, Угорщини, київ-ських та волинськії князів. Вони приборкали опози-ційне боярство, розгромили угорські війська під Перемишлем (1099), за допо-могою половців завдали відчутних ударів по Польщі, зміцнили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями.

Після смерті братів Ростиславичів син Володаря князь Володимирко (1124-1152) посту-пово об'єднав Звенигородське, Перемишльське, Галицьке й Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича, який лежав на перехресті торговельних шляхів. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством, Гали-чиною. Хоробрий воїн, талановитий дипломат, Володимирко Володаревич умів вийти з найскрутніших ситуацій. Для досягнення мети не гребував нічим, порушуючи присягу, нацьковуючи на своїх ворогів половців, свата Юрія Долгорукого, підкуплюючи суперників сріблом чи золотом. Він зумів дати відсіч спробам Польщі та Угорщини захопи Галицьку землю, поклав край намірам київського князя Ізяслава поновити залежність Га-личини від Києва, уклавши союзні угоди з Візантією та Суздальщиною. За роки правлін-ня розширилися межі князівства на сході - по Дністру, Пруту й Серету - було приєднано Погоринську волость на Волині.

Раптова смерть Володимирка не перервала державотворчого процесу в Галичині. За правління його сина — Ярослава Осмомисла (1152—1187) Галицьке князівство стало най-могутнішим на українських землях. Воно ширилося до узбережжя Чорного моря, у період свого найвищого піднесення володіло Бес-сарабією, частиною нинішньої Румунії, низкою придунайських міст. Князівська столиця перетворилася на торговельний, ремісничий культурний центр України на Заході. В місті звели десятки палаців та храмів, зокрема величний кафедраль-ний храм Успіння Божої Матері, що став престольною церквою га-лицького єпископа. Дністром, Прутом, купці з Галича й інших міст вивозили свої товари на ринки причорноморських держав, у т. ч. й у Константинополь, з яким Ярослав підтри-мував сусідські відносини і від якого домігся відкриття в Галичі єпископату. Добрі відно-сини було також встановлено з Угорщиною, Польщею та Німеччиною. Показово, що «Ве-ликопольська хроніка» кін. XIII ст. державу Ярослава називає королівством. Високо оцінюючи заслуги князя Ярослава, який користувався величезним авторитетом на Русі й увійшов в історію як Осмомисл -за вісьмох мислить, автор «Слова о полку Ігоревім» зазначав: « Галицький Осмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на золотокованім престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полками, закрив­ши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, прославляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях. Ти відчиняєш ворота Києву, стріляєш з батьківського золотого престолу султанів у далеких землях».

І справді, створивши в Карпатах систему оборонних ліній, Ярослав Осмомисл надовго зупинив угорську агресію. Сформувавши дисципліноване, добре озб-роєне і вишколене військо, не дозволив польським королям розоряти край. Успішно воював проти половець-ких орд, зокрема, у 1183 р. захопив у полон 12 їхніх ханів. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко змушений був визна-вати свою залежність від Галича. Очевидно на прикладі Івана Берладника, одно-го з Ростиславовичів, який завдавав клопоту Володимирку і Ярос-лавові Осмомислу. Коли київський князь Ізяслав підтримав І.Берладника, то Осмомисл по-збавив його престолу, розгромивши одного і другого. Водночас князь Ярослав розірвав з традиційною політикою своїх попередників, які у боротьбі проти волинських і київських князів орієнтувалися на Суздаль. Він керувався загаль-ними українськими принципами, уклавши союз із волинськими Мстиславичами і сприяючи противникам Андрія Боголюб-ського у боротьбі за Київ.

Утверджуючи авторитет князівської влади у Галичині, Ярослав Осмомисл зіткнувся з активною протидією місцевого боярства, яке дедалі зміцнювалося в економічному і по-літичному відношенні. Його особливістю було те, що воно формувалося переважно не з князівської дружини, як в інших землях, а з родо-племінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримали не від князя, як це води-лося, а, головним чином, шляхом привласнення общинних земель, купівлі, а то й насильного захоплення їх у селян. В їхніх руках опини-лися соляні промисли, які мали велике господарське значення. Істотно вплинуло на фор-мування міцної і згуртованої версти галицьких бояр і сусідство Угорщини та Польщі аристокра-тичним норовом їхнього боярства, а також нечисленність княжої сім'ї, завдяки чому бояри залучалися до влади, отримуючи посади та маєтки. Окремо з них жили в укріплених замках і навіть утримували власні бойові дружини. У другій пол. XII ст. бояр-ство відчуло себе настільки сильним, що відкрито її намагалося підпорядкувати своїй волі самого князя. Приводом став сімейний конфлікт Ярослава, скориставшись яким бояри вдалися до насильства. Вони звинуватили в чаклунстві й спалили на вогнищі позашлюбну дружину князя Настасію, а її сина Олега ув'язнили в темницю. Ярослав був змушений погодитися з вимогами боярської опозиції — не мстити боярам та повернути законну дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) і сина Володимира, які перед тим втекли до Польщі. Вони мали підстави стверджувати про значний вплив олігархічних кланів на політичний та економічний розвиток і Галицького князівства.

Помираючи, Ярослав Осмомисл поділив свої землі між обома синами, але боя-ри вигнали Олега, сина від Настасії, і посадили на престол Володимира (1187 -1199), другого сина від першого законного шлюбу князя. Дослідники розхо-дяться в думках щодо особи Володимира. Більшість вважає його пияком, роз-пусником, а інші навпаки, називають Володимира високоосвіченою людиною. У 1187 р. бояри збунтувалися і вигнали його з Галича, запросивши на престол волинського князя и Мстиславича з роду Мономаховичів. Але вторгнення угрів, яких запросив на допомогу князь Володимир, що змусило остан-нього покинути Галичину. Правда, угорський король Бела III замість того, щоб повернути га-лицькі землі Володимиру, проголосив себе «королем Галичини» й залишив своїм намісником у Га­личині сина Андрія. Після деяких поневірянь Володимир Мстиславич, спираючись на підтримку німецького князя Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, 1189 р. повернув собі батьківський престол і кня-жив до самої смерті. На цьому припинилася династія Мстиславичів та й саме існування окремого Галицького князівства.

Волинь

Волинська земля отримала назву від свого давнього полытичнного центру - міста Волинь на Західному Бузі, поч. XI ст. він зійшов з історичної арени опи-нився місцем новій столи-ці - Володимиру, засновану князем Володимиром Великим. Волинь, захищена від зовні-ніх ворогів лісами, озерами, болотами, чорноземами, дикими звірами, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вела прибутко-ву торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворив­ Волинь на одне з найбагатших міст України. У ньому вирувала не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя: діяли храми, найвеличнішим з яких був собор Успіння Богородиці, монас-тирі, світські споруди. У Володимирі постійно діяв єпископат. Серед інших міст виділя-лися: Луцьк (Лучеськ), Холм, Белз, Дорогобуж, Пересопниця, Кременець.

Аж до сер. XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або без по-середньо управлялася з Києва, або ж на володимирському престолі перебували київські ставленики. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадко-вої вотчини й надовго закріпилася за його родом. Проте політична роздробленість, що охопила у той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського князівства, яке в окремі періоди своєї історії перетворювалося у своєрідну федерацію дрібніших удільних князівств.

Відновити розпорошені й занедбані володіння свого народу і навіть розширити їх на землі литовського племені ятвягів вдалося Романові Мстиславичу, який у 1170 р., після смерті батька - Мстислава Ізяславича став волинським князем, а згодом — і володарем могутньої Галицько-Волинської держави, куди ввійшла більшість українських етнічних земель. Князь Роман Мстиславич був високо-освіченою людиною. Мати його дочка Поль-ського короля Болеслава Кривоус-того. В юнацькі роки він жив у Польщі та Німеччині, князював у Великому Новгороді. Народ любив його як справедливого правителя, що керував «згідно із законом Божим»

Утворення Галицько-Волинського князівства

Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтримувалися між ними, незва-жаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Поль-щі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 р., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повер-нутися в Галичину та силою об'єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і остаточно зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпатського краю до Дніпра.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією ве-ликої історичної подією, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав пе-рейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі ХIIІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалися священній Римській імперії. її володаря величали великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хресто-носцями з Константинополя візантійський імператор Олексій III , а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував обмін на прийняття католицизму королівську владу, але Роман Мстиславич відмовився,

Галицько- Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його терто-рії, не спустошеній нинішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкін. XII — поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівни-ків, численне галицько-волинське населення роз-будовувало старі і закладало нові міста, успішно займалися ремісництвом та сільським господарством, освоювали нові соляні родовища, колонізувало степо-ві про­стори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташо-вувалася на шляху Буг - Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід, Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київ-ської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волин-ське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську вер-хівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом».

Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійс-нивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, вії посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка посту-пово входила в західноєвропейсь-кий світ як його органічна складова. Відзна-чаючі надзвичайну хоробрість Романа Мстис-лавича, літописець із захопленням писав, що він кидався на «поганих (половців. - Авт.) як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха».

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовніш-нім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував новий порядок формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав оби­ратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, черні-гівським, полоцьким, смо­ленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздробленості.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єд­нати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містечком Завихостом у битві з військом краківського князя Лешка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстис-лавич, майже 150 років утриму-вала українську державність, залишивши доб­рий слід у нашій історії.

2. «Королівство Русі» Данила Галицького

Смерть князя Романа Мстиславича була трагедією не тільки для його сім'ї, а й для України, яка на кілька десятиліть стала ареною кривавих міжусобиць та зброй­них нападів зовнішніх ворогів. Проти відновлення єдності Галицько-Во-линської держави та зміцнення великокнязівської влади виступали верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правителі Угорщини і Польщі.

Занепад княжої влади

Насамперед смертю Романа Мстиславича скористали галицькі боярські угруповання. Побоюючись, що його малолітні сини — чотирирічний Данило та дворічним Васильком з часом успадкують батьківський потяг до влади бояри позбавили їх князівського престолу. Натомість вони запросили на князювання до Галича Володимира, Романа і Святослава Ігоревичів (1206 — 1212), синів відомого своїм походом на половців у 1184 р. Ігоря Святославовича Сіверського. Романова вдова, княгиня Анна, з дітьми змушена була втікати спочатку у Володимир-Волинський, а далі - до Польщі. Польський князь. Лешко Білий за-лишив її з Васильком у себе, а Данила відіслав до угорського короля Андрія II.

Запрошуючи Ігоревичів, галицькі бояри сподівали­ся, що ті будуть слухняними виконавцями їхньої волі. Та, як виявилося, брати не збиралися коритися бояр-ській неволі і, щоб покінчити з нею, стратили біля. 500 представників аристократичних родів Галичини. Це тільки розлютило бояр. Вони, вдаючи, що прагнуть мати княем законного спадкоємця з династії Романовичів, заручили-ся підтрим-кою угорців і за їх допомогою захо­пи й повісили Ігоревичів. Коли ж постало питання про владу в краї, то стало зрозуміло, що бояри хочуть пра-вити самі, прикриваючись іменем неповнолітнього сила Романовича. З цією метою вони прогнали княгиню Анну, позбавивши її регентства над сином. За нею покинув Галич і Данило. Тоді бояри пішли на безпрецедентне порушення середньовіч-ного права - проголосили князем провідника боярства Володис-лава Кормильчича (1213 — 1214). Це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів.

Керуючись вузькостановими інтересами, боярська ієрархія своїми зухвалими діями фак-тично спровокувала втручання Угорщини й Польщі у справи Західної Русі. В результаті у 1214 р. польський князь Лешко Білий і угорський король Андрій II уклали договір про розподіл галицько-волинської спадщини. Короля Галичини було проголошено п'ятиріч-ного угорського королевича Коломана (1214-1219), який мав одружитися з дворічною доч-кою Лешка Соломією. Галичину знову окупувало угорське військо. Лешко отримував Пе-ремишль, Берестейську землю і частину Холмщини Романовичам залишали лише батько-ву вотчину - Володимир з волостю.

У 1219 р. галичани виступили проти угорців і запросили на престол новго-родського князя Мстислава Удатного (1219-1227), який з допомогою повста-лих міщан вигнав за-гарбників з Галича. Проте незабаром він став, за словами М, Гру шевського, «безрадним знаряддям» у руках боярської знаті, яка намагалася не допустити посилення князівської влади. Під її впливом Мстислав воював проти свого зятя — волинського князя Данила Романовича, а в 1227 р. одружив-ши одну зі своїх доньок з молодшим угорським коро-левичем Андрієм, на ко-ристь якого відрікся від галицького престолу.

Тим часом Романовичі «збирали докупи» землі, які становили спадщину їх-нього батька. Насамперед вони утвердилися на Волині, де користувалися при-хильністю як у знаті, так і у простого люду. А далі, зосередивши у своїх руках економічну і воєнну міць волинського краю та реформувавши військо, зокрема організувавши піші полки з міщан і селян, почали наступ на Галицьку землю. Двічі брати Романовичі здобували Галич (1230, 1233), але лише за третім разом у 1238 р., спираючись на підтримку міщан і духовенства, зуміли там закріпити-ся, розбивши угорців та їх союзників - місцевих бояр. Залишивши за собою Галичину, Данило віддав Волинь молодшому братові Василькові. Хоча, незва-жаючи на такий поділ, обидва князівства продов­жували існувати як єдиний організм під зверхністю Данила Романовича, прозваного Галицьким (1238 - 1264).

Данило Галицький

Відновивши внутрішню єдність своїх земель, Галицько-Волинська держава набуває сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену під Дорогочином, які захопили це західноволинське місто, і припи­ни їхнє подальше просування на українські терени. У 1239 р. він заволодів Києвом, прогнавши смоленського князя Ростис-лава та посадивши там свого намісника Дмитра. Під його владою опинилися практично всі українські правобережні землі. Здавалося, відроджен­ня колиш-ньої державної могутності лише справа часу. Та на заваді здійсненню широких політичних планів Галицько - волинського князя стала монголо - татарська навала, яка стрімко насувалася на Русь.

На поч. 1241 р., вже завоювавши майже всю Русь, орди Батия вдерлися в Гали-чину і на Волинь, вбиваю­чи людей, плюндруючи їхнє майно. Десятки міст і сіл вже ніколи не піднялися з попелищ, наприклад, Плісненськ, Звенигород, Бич. Незабаром усі українські землі опинилися в руках азійських завойовників. У той час Данила Галицького не було у князівстві. Він, пам’ятаючи досвід боротьби з монголо-татарами на Калці, добре розумів їхню небезпеку, а тому подався на Захід, щоб домовитися з правителями Угорщини та Польщі про спільні дії проти загарбників. Однак з цієї затії нічого не вийшло, бо угорці й поляки, надіючись, що щілинці їх не досягнуть, відмовилися від будь-яких со­юзів, про що згодом гірко пошкодували.

Повернувшись на рідні землі після відходу монголо-татарських полчищ, Данило Романо-вич застав згарища й руїни. Водночас він у черговий раз зіткнувся зі свавіллям галицьких бояр. Скориставшись відсутністю князів, вони запросили на престол представника черні-гівської династії Ростислава Михайловича, який був зятем угорського короля і вже три-валий час претендував на Галич. У 1245 р. Данило в битві під Ярославом на Сяні вщент розгромив Ростислава разом із військом його союзників - угорців і поляків - та дружинами бунтівливого галицького боярства. У результаті було зламано опір боярської опозиції та остаточно завершено виснажливу, майже сорокарічну боротьбу за спад| щину Романа Мстиславича. Водночас Ярославська битва на ціле століття зупинила експансію Угорщи-ни та Польщі на українські землі.

Зміцнення Галицько-Волинської держави занепокої­ло монголо-татарського хана. Особ-ливо те, що Данило тривалий час вперто ігнорував Золоту Орду та, на відміну від північ-но-східних князів, не їхав до рези­денції Батия за ярликом на княжіння. І лише в 1245 р. після татарського наказу «дай Галич» він, щоб убе-регти династичні володіння від воро-жого плюндрування, зму­шений був відпра-витися до монголо-татарської столиці Сараю і там визнати васальну залежність від Золотої Орди (1246). На відміну від інших земель колишньої Київської держави, якихось чітко визначених форм підпорядку­вання Орді Галицько-Волинське князівство в той час не мало. Данило періодично був змушений надавати татарам допоміжні військові підрозділи в їхніх похо­дах на Польщу, Литву, Угор-щину, інколи сплачувати річну данину — т. зв. татарщину, віддавати певні ознаки шани ханові, який був суддею у міжкнязівських суперечках. Натомість українська держава фактично зберігала незалежність у внутрішній і зовнішній полі­тиці. Разом з тим, Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набрала небажаних для неї масштабів.

Після свого відвідання Орди Данило не відмовився від намірів будь-що позбутися мон-голо-татарської опі­ки. Формальне визнання залежності від хана давало йому можливість виграти час для збирання сил та підго­товки вирішального уда-ру по золотоординцях. Із по­двоєною енергією береться він за відбудову держа-ви. II столицю було перенесено зі зруйнованого Галича до Холма, де звели фортифікаційні споруди, церкви, за­клали гарний парк. Водночас велося будів-ництво, на­самперед оборонне, в інших містах. Саме в ці часи спо­руджуються перші муровані фортеці та потужні зам­ки у Бересті, Кам'янці-Подільсь-кому, Хотині, Білгороді-Дністровському тощо. З ініціативи Данила було зміцнено Карпатську оборонну систему, що закривала шлях уграм у Галицько-Волинське князівст-во. До 1256 р. він заклав місто Львів, яке назвав на честь свого сина Лева. Загалом, згідно з літописом, за його правління було засновано бл. 70 міст, в яких розвивалися ремесло та промисли, будувалися пишні будівлі, храми. Щоб підняти економіку держави, Данило Романович запрошував до міст ремісників та купців із сусідніх країн, винагороджував внутрішню і зовнішню торгівлю, сприяв розвитку соляних промислів. Йому вдалося захистити від надмірних поборів селян, котрі були надійною опорою князя. З них він сформував важку озброєну піхоту, що замінила боярські дружини.

Прагнучи звільнити українські землі від монголо-татарського іга, Данило Галицький значну увагу приділяв ідеї створення міжнародної антиординської коаліції 3 цією метою він налагоджує союзницькі відносн­ій з Польщею, Угорщиною, Володимиро-Суздальським князівством, зміцнює їх династичними шлюбами. Зокрема, один його син - Лев – одру-жився з дочкою угорського короля Бели IV Констанцією, другий - Роман - з племінницею австрійського герцога Фрідріха II Гсртрудою, спадкоємицею австрійського престолу (що­правда, намагання Данила утвердити сина на володіння його дружини зазнали невдачі), доньки вийшли заміж за, відповідно, мазовецького князя Земовита та володимиро-суз-дальського князя Андрія Ярославича. Однак до очікуваних наслідків ці зовнішньо полі-тичні кроки галицько-волинського князя, на жаль, не привели. Захід не мав наміру сер-йозно прилучатися до збройної боротьби проти ворога, тим більше споряджати воєнні експедиції у далекі східні степи. Що ж до володимиро-суздальського князя, то він, після того як у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по його володіннях, втратив свій престол і втік до Швеції, й звідти - в Данію.

Ще одною спробою князя Данила знайти собі спільників у боротьбі проти золотоор-динського іга були його зносини з Папою Римським Інокентієм IV, який мав значний вплив на європейські країни. Головним змістом їхнього лис-тування були питання проти татарської допомоги і церковного об'єднання. Данило Романович погоджувався передати свої володіння під церковну юрис-дикцію Риму, але за умови організації хрестових похо-дів проти Золотої Орди. Папа ж виступив з ідеєю неактивної боротьби, а лише формуван-ня оборонного фронту для захисту Західної Європи від монголо-татарських набігів. Ці розбіж-ності привели до того, що коли у 1247 р. Інокентій IV через свого посла передав Данилові королівську корону, то останній відмовився від неї, мотивуючи тим, що без серйозних гарантій західної допомоги цей крок може спровокувати агресію татар. До того ж ідею церковного об'єднанню сприйняла православна ієрархія. Зокрема, сподвижник Данила Галицького Кирило, якого він призначив 1246 р. митрополитом Русі, навіть розір-вав стосунки з князем і подався на північ до Олександра Невського. Останній був против-ником унії і, на відміну від свого брата — вже згадуваного володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, — не тільки строго виконував умови принизливого ярлика на князювання Батия, й «наводив» татарські війська на непокірливі руські князівства.

У 1253 р. Данило Галицький остаточно вирішив розпочати активну боротьбу з монголо-татарськими ордами на Правобережжі. У той же час Папа Римський виступив з проектом організації хрестового походу проти Золотої Орди і ство-рення коаліції Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та померанських князівств. Тому, сподіваючись отримати допомогу від Заходу, Галицько-Волинський князь по-годжується на своє коронування і об'єднання церков. Місцем коронації став Дорогочишин на Підляшші, де перебував Данило Рома-нович під час одного з воєнних походів. Що ж до питання унії, то папу було визнано верховним пастирем руської церкви, але водночас підтверджено непорушність східного обряду і церковних прав.

Коронування Данила Романовича і надання Галицько-Волинському князівств-ву статусу королівства істот­но піднесло авторитет української держави серед євро­пейських народів. Однак сподівання, що католиць­ка Європа допоможе, не справдилося. Тому Данилу розриває угоду про унію і вирішує власними силам проти монголо-татар. Насамперед він зайнявся зміцненням свого війська та рубежів держави. З певною мірою здійснив кілька походів на племена ятвягів, які нападали на прикордонні землі Волині, здобув у київського князя Міндовга ряд міст у Білій Русі, які передав в управління синові Роману (.у 1256 р. Роман нищив, захищаючи згадані території від литовців), раніше підкорив Люблінську землю. У 1254 р. був укладений військовий союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди, скріплений династичним шлюбом королевича Шварна з литов-ською княжною. Протягом 1255 рр. військо Романовичів здобуло міста, що піддалися татарам у т. зв. Болохівській землі (у районі Південний Буг, Случ і Тетерев). А коли загони золотоординського представника на Правобережжі хана Куремси перейшли в контрнаступ, то були розгромлені під Володимиром і Луцьком. Подальший намір короля Данила рушити на Подніпров'я та визволити Київ не був реалізований через зраду литовців.

Особливо ускладнилася ситуація в українському королівстві, коли Куремсу у 1258 р. за-мінив енергій­ній воєначальник Бурундай. Романовичам довелося допомагати монголота-тарам у їхньому поході на Польщу й Литву і тим розірвати з останніми союзні відносини. А в 1259 р. вони під тиском вели­ко ордин-ського війська були змушені зруйнувати укріп-лення найбільших фортець: Володими-ра, Кременця, Луцька, Львова. Лише Холм не скорився і зберіг фортифікації.

В останні роки свого життя король Данило Галицький знову повернувся до ідеї ство-рення анти ординської коаліції, докладаючи для її реалізації чималих зусиль, але вони, як і раніше, не увінчалися успіхом. Невдачі лягли на нього важким тягарем, підірвали здоро-в'я, адже зруйнувалися його плани опанувати Східну Україну та інші і визволитися від монголо-татарського ярма. У 1264 р. Данило Романович помер і був похований у і своєму улюбленому місті Холмі. Так закінчилося жит­тя визначного правителя, дипломата і Пол-ководця, який багато зробив для економічного й культурного піднесення країни, проводив активну зовнішню політику, був єдиним серед руських правителів XIII ст., якому її. неодноразово вдавалося перемагати монголо-татарські орди. Його заслуга полягала насамперед у тому, що він зумів в умовах складного зовніш-нього оточення, монголо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське князівство, а згодом королівство, у міцну й велику загальноукраїнську державу, з якою рахувалися на Заході й на Сході


3. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII - першій половині XIV ст.

По смерті Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню децентралізацію в останній третині XIII ст., залишалася єди-ною ще майже століття.

Внутрішня децентралізація

З самого початку її формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів шанувала як «отця і господиня». Він княжив на Волині, а сини Данила - у Галичині: Шварно - у Галичі, БелзІ та Холмі, Лев - у Пере-мишлі та Львові, Мстислав, імо­вірно, — у Теребовлі та Луцьку.

Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270—1289). Він мало займався зовнішньополітичними справами і за­лишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури, Значні кошти відда-вав на спорудження храмів, міст, зам­ків. Найбільше любив читати і перепису-вати книжки та рукописи. Характеризуючи Володимира як «книж­ника і велико-го філософа, якого не було перед ним у цілій землі», літописець вихваляє його за людяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо убогих. Ще за життя Володимир Василькович, який не мав влас­них спадкоємців, передав свої землі двоюрідному бра­тові Мстиславу Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів роздати незаможним людям. На превеликий жаль, зі смертю Володимира (1289) закінчується Галицько-Волинський літопис, тому немає документаль­них свід-чень про останні десятиріччя існування давньоукраїнської держави.

Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264 —1301), який нама-гався продовжити прославницьку політику свого батька. Він підтри-мував дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потре­бували національні інтереси, то, не вагаю-чись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійс-нив ряд походів на Литву і ятвягів, відвоював Угорщини частину Закарпаття з Мукачевом , а у Польщі, в якій він добивався краківського голу, — Люблінську землю (бл. 1292). Завдяки іншім надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Водночас він змушений був визнати залеж-ність від Золотої Орди, яка виявлялася у сплаті данини та участі у зовнішніх походах монголо-татар.

Будучи мужнім воїном і талановитим полководцем, Лев Данилович виявився, однак, нерозважливим політиком. Так, у 1267 р. литовський князь Войшелк віддав своє князів-ство молодшому братові Лева Шварнові, одруженому з його сестрою, а сам постригся в ченці. Перед династією Романовичів постала реальна перс­пектива утвердження на литов-ському великокняжому престолі. Проте Лев, вважаючи подібне спадкування порушенням порядку старшинства, убив Вой-шелка, чим викликав велике невдоволення серед литов-ців. Князювання Шварна тривало недовго, і після його смерті (1269) Литовське князівство було назавжди втрачене для династії Романовичів. І хто знає, як розвивалися б в подаль-шому історичні події для України, коли б не цей прикрий інцидент.

По смерті Шварна Лев об'єднав під своєю владою Перемишльську, Холмську, Белзьку, Дорогочинську землі та Галич. А в 1292 р., коли помер його другий брат — Мстислав, очевидно, й Теребовлю та Волинь, яку останній успадкував від Володимира Васильковича. Столицю Галицько-Волинської держави Лев Дани­лович ще у 1272 р. переніс до Львова.

Відновлення єдності

Отже, на рубежі XIII —XIV ст. знову було відновлено єдність Галицько-Во-линської держави. Настуник Лева Даниловича - його син Юрій І (1301- (1315)) виступає вже як одноосібний правитель з кролівським титулом, іменуючи себе «королем Русі і князем Володимирі!». Столицею королівства став Волдимир-Волинський. Джерела змальовують правління Юрія Львовича як добу розквіту, спокою та економічного добробуту країни. Скориставшись деяким послаблен-ням Золотої Орди, яку в той період роздирав внутрішні міжусобиці та чвари, він зумів на деякий час пересунути південні кордони своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Високим був міжнародний авторитет Галиць-ко-Волинського короліства, який не похитнувся навіть тоді, коли схильний і до компромісів Юрій І поступився зміцнілій Польській державі Люблінською землею (1302). Свідченням цього стало утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії, оскільки київський митрополит у 1299 р. переніс свою резиденцію на північ, до Володимира -на- Клязьмі. Галицька митрополія безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріарху в Константинополі й допомагала захищати політичну незалежність українських земель.

Після смерті Юрія І галицько-волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308(1315)-1323). Вони правили спільно і, підтверджуючи спад- коємність традицій Київської держави, титулувалися «князями всієї Русі». Українські володарі сприяли зовнішній торгівлі, насамперед між галицько-волин­ськими і польськими купцями, добивалися забезпечен­ня торгових відно-син з Балтикою. Налагодивши союз­ні зв'язки з польським королем Владиславом Локетком і Тевтонським орденом, намагалися послабити за­лежність від Золотої Орди, а також протидіяти Литві, натиск якої на північні окраїни Галицько-Во-линської держави ставав усе відчутнішим. Проте запобігти те­риторіальним втра-там не вдалося — Дорогочинська та Берестейська землі відійшли до Литовсь-кого князівства.

Активною була боротьба проти ординців, в якій провідну роль відігравали князі Андрій і Лев. Так, у листі до Папи Римського польський король називав їх непо-борним щитом проти жорстокого племені татар». Ймовірно, в одному з війсь-кових походів проти монголо-татарських нападників брати загинули. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю 1323 р. династія, яку започаткував князь Роман Мстиславич, припинилася.

Поступовий занепад .

З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке про-тидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви, які, подолав-ши міжусобну анархію, стали сильними централізованими державами. Внаслі-док цього галицько-волинський престол деякий час залишався вакантним. Лише у 1325 р. внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями і даних країн останнім, як виявилося, самостійним володарем Га-лицько-Волинської держави було обрано 14 річного княжича Болеслава, сина мазовець-кого князя і Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340) і почав титулуватися князем землі Руської, Галицької і Володимирської». Новий правитель виявився актив-ним поборником зміцнення своїх володінь. Певний час він, незважа­ючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспіш-ними й призвели лише до ство­рення антиукраїнського польсько-угорського союзу. У пошуках міжнародної підт-римки Юрій II намагався налагодити добрі відносини з Тевтон-ським орденом, Ордою та Литовським князівством. Він одружився з дочкою великого литовсь-кого князя Гедиміна Євфімією, і власну дочку, як свідчать деякі історики, видав заміж за іншого литовського князя, сина Гедиміна, Любарта, й, не маючи влас-них синів, оголосив, що після його смерті той стане спадкоємцем «у Володими-рі, Луцьку й усій Волинській землі».

У внутрішній політиці Юрій II Болеслав продовжував лінію своїх попередників на під-тримку міст, спираючись на які, намагався обмежити боярські впливи та зміцнити князів-ську владу. Такий курс, звісно, не імпонував боярській опозиції. Вона звинуватила князя у протегуванні чужинцям, які, як правило, зосереджу­валися у містах, і бажанні запровадити католицизм. Про­тистояння між боярами і Юрієм II, яке, очевидно, не обійшлося без Поль-ських впливів, завершилося трагіч­ною смертю останнього. Внаслідок боярської змови у 1340 р. його було отруєно на банкеті у Володимирі-Волинському. Одночасно у великих містах почалися виступи проти його прихильників та іноземних купців. Загибель князя Юрія II Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської держави. З цього часу починається тривала боротьба між її зміц­нілими сусідами — Польщею, Угор-щиною і Литвою — за українські землі.

Позбувшись осоружного їм правителя, бояри, побою­ючись вторгнення поляків, проголо-сили галицько-волин­ським князем сина Гедиміна Любарта-Дмитра (1340 - 1349), який прийняв віру, мову та звичаї місцевого на­селення і, як вже зазначалося, був одружений з дочкою Юрія II Болеслава. Правда, влада нового князя над Га­личиною була чисто номі-нальною і фактично поширю­валася лише на територію Волині. Галицькою землею уп-равляла група бояр, на чолі якої стояв Дмитро Дедько, що прийняв титул «старости й управителя Руської землі».

Перебіг подій на галицько-волинських землях ви­кликав невдоволення Польщі, яка, за-ручившись підтрим­кою Ватикану та уклавши союз з Угорщиною, у 1340 р. під приводом захисту католиків вдерлася в Галичину. На якийсь час польсь-кий король Казимир III опанував значну частину краю і навіть захопив та по-грабував Львів. Але галичани, очо-лювані Дмитром Дедьком, за­кликали на допо-могу татар і спільними зусиллями ви­били нападників зі своєї землі. Восени 1349 р. Польща, попередньо домовившись із Ордою, здійснила новий похід проти Галицько-Волинської держави. Було захоплено Львів, Володимир, Белз та інші міста. До 1352 р. князь Любарт зумів повернути під свою владу Волинь, але Галичина зали­шалася у поляків. За литовсько-польським перемир'ям 1366 р. до Польщі також відійшли Холмська і Белзька землі. Після смерті польського короля Казимира в 1370 р. Галичина опинилася під владою Угорщини, причому в 1372—1378 і 1385 — 1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімече-ний князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорського королівства і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. У той же час Володислав нехтував місцевим населенням, оточуючи себе чужинцями, протегував католицькій церкві. У 1387 р., за короля Ягайла, Галичина і Холмщина остаточно були приєднані до Польської держави, спочатку на правах автономної області — «королів­ства Русі», а потім, з сер. XV ст., — звичайної польської провінції. Належні раніше до Галиць-ко-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, у т. ч. тери­торія сучасної Буко-вини, опинилися у складі Молдав­ського князівства, яке сформувалося саме в той час. Закарпаття опинилося у складі Угорського королівства. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Перея­славщина, Чернігово-Сіверщина – поступово зосереди­лися у складі Великого князівства Литовського.

Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боявської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С.Томашівського, «першої чисто української політичної організації» полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила держав­ницькі традиції Київської Русі й стала головним полі­тичним центром для українських земель. Галицько-Во­линська держава, яка в часи свого найбільшого підне­сення охоплювала 90 % залюднених просторів Украї­ни, зберегла від передчасного завоювання та асиміляції україн-ський етнос, що формувався, сприяла його консолідації, зміцненню та усвідом-ленню власної самобутності. Водночас вона сприяла поширенню на українських теренах передових надбань західноєвропейської культури, а, відповідно, й по-доланню односторонньої орієнтації на Візантію, унеможливила, на відміну віл Володимиро-Суздальського князівства, утвердження ординських впливів.

Закріплення нових знань студентів.

Запитання.

  1. За яких обставин на престол Галицько-Волинського князівства повернулися Данило та Василько Романовичі? Коли було відновлено Га-лицько-Волинське князівство?

  2. Чим була зумовлена запекла і тривала боротьба за відновлення спадщини Романа Мстиславича? Чому сини Романа Мстиславича були змушені силою доводити своє право на батьківську спадщину?

  3. Які чинники сприяли поверненню до влади синів Романа?

Творчі завдання.

  1. Визначте чинники, які сприяли перетворенню Галицько-Волин­ського князівства на могутню державу, і такі, що послаблювали її. Від­повідь подайте у вигляді таблиці.

  2. Чому саме у Галицькому князівстві стало можливим єдине на Русі вокняжіння боярина?



Додати документ в свій блог або на сайт


Схожі:

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» iconНа тему: «київська русь за часів роздробленості. Галицько-волинське князівство – правонаступник київської держави.»
«Київська русь за часів роздробленості. Галицько-волинське князівство – правонаступник київської держави.»

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» iconРеферат на тему: "Культурна самобутність Галицько-Волинського князівства" План І. Вступ Усна народна творчість, освіта І писемність. Галицько-Волинський літопис
Перед тим, як розглянути культурні процеси, які розвивалися в Галицько-Волинській державі, необхідно з’ясувати, які державотворчі...

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» iconПлан-конспект уроку художньої культури для 10 класу Тема: Мистецтво Галицько-Волинського князівства Мета: дати уявлення про мистецтво Галицько-Волинського князівства. Завдання
Оголошення теми уроку. Постановка мети і завдань. Перевірка домашнього завдання

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» iconЛекція 1 хф (лекція) Тема Загальні властивості неметалів
У періодичній системі Д. І. Менделєєва елементи-неметали містяться у її правій верхній частині. Межа проходить по умовній лінії,...

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» iconЛекція Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави. План лекції. Запровадження християнства. Стародавня література, наукові знання та освіта
Успіхи східних слов'ян у розвитку господарства та їхнє об'єднання в єдиній державі сприяли розвитку культури Київської Русі, що досягла...

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» iconЛекція Вища мовна професійна освіта в Україні: погляд у майбутнє 5 Лекція Міжкультурна комунікативна та іншомовна

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» iconЯ І україна. Громадянська освіта (1 год.) (за підручником Т. М. Байбара, Н. М. Бібік)
Синє озеро Синяк. Волинське чудо. Робота з картою. Де ми побували. Робота з словником

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» iconЛекція 1 План-конспект №1
Тема: Предмет, завдання і зміст курсу. Історія розвитку програмування. Поняття мови програмування. Структура програми мовою Turbo...

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» iconПерелік Питань до кандидатського іспиту
Галицько-Волинська держава та її форми управління (ХІІІ – перша половина ХІV ст.)

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» iconПерелік питань вступного іспиту до аспірантури
Організація влади і здійснення управління у Київській Русі і Галицько-Волинському князівстві

Лекція №4 Тема: «галицько-волинське князівство.» iconЛекція «Наркотики – шлях у безодню». Шановні батьки!
Тема про наркоманію дуже актуальна, так як з кожним роком зростає число наркоманів. Їхня чисельність сягнула жахливої цифри – мільярд....

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©on2.docdat.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи